Якщо людина замовляє каву з ружовим варенням, то спільна тема до розмови теж знайдеться. Таку думку Вишня виснувала не одразу, але по довгих днях роботи мимоволі починаєш вибудовувати ланцюжки асоціацій. Адже ружове варення — то одвічний галицький Грааль, відзвук святочних колядок, хрускіт снігу у темряві, коли повертаєшся додому, а вже зі сходів чутно той аромат. Пампухи лежать у мисці, лискучі від оливи, їх порівну з маками й афинами, та лише кілька, найбажаніші — з ружовим варенням, солодким, як липневі вечори, скупані у дзижчанні бджіл і сонці. Коли Вишня лише вчилася помічати незвичне, їй здавалося: магія — то як цьотка обриває пахнючі пелюстки й перетворює їх до зими у баночку глибокої барви, котру дістають у Львові перед Різдвом.
Отож, ружове варення містить надто багато спогадів, і, як кажуть, хто знає — той знає.
Алхімік у потертому синьому пальто — знає. Коли він приходить вперше, занурений в себе, ніби равлик у мушлю, то поглядом черкає меню і виходить з відстороненого мовчання лише на каві з ружовим варенням.
— Не куштував його з дитинства, — відзначає з подивом людини, яка безперечно згадала про різдвяні пампухи.
— Отож, це знак! Воно у нас напрочуд чарівне, — Вишня посміхається, хоч насправді чарівне дещо інше — зокрема, комірчина, ліва половинка задніх дверей і сама Вишня, зовсім трохи. Тому вона й обрала це місце під кав’ярню: один із пасажів, який виходить до центральної площі Ринок, переспів древніх мурів і назв, і забутих прізвищ. Пасаж акурат вписується до меж найдавнішої частини міста, котра згорала дотла й переживала перебудови, але неодмінно поставала наново. А що давніше місце — то ліпше для магії. Тоді вона забруньковує і, хоч проростає у незвичних місцях (як-от комірчина!), чом би й ні? Зиск з того є для всіх.
— Тоді мені кави з ружею, будьте ласкаві, панно… Вишенько-на-торті, — у алхіміка найвиразніші брови, які Вишня коли-будь бачила, бо їхній порух чудово передає суміш іронії й подиву.
Вона тицяє пальцем у новенький бейдж.
— Так, я вирішила, що у персоналу мають бути веселі прізвиська. Але поки лише тестую ідею. То як, це спонукає давати більше чайових? — Вишня барабанить пальцями по кришечці скриньки біля каси.
Втім, алхімікові пшеничні брови опускаються, щити підіймаються, а нитка розмови рветься:
— Розрахуюся потім.
На цій скупій фразі стає ясно: чайових не діждати. І не побачити, що може витворити для алхіміка скринька. Принаймні, не сьогодні. Тож Вишня просто засипає у кавомолку зерна на порцію еспресо і вмикає, аби змолоти. Тільки свіжий помел, тільки нагріті горнята. Вона нині одна на зміні — тож поєднує справи керівниці з роллю офіціантки. А справ нескінченно багато. І хай хтось жартує, що львівська обсесія кавою — лише оповідки для туристів, та прискіпливість, з якою містяни обирають улюблені заклади — це вам не жарти.
Гість тим часом простує до столика в кутку. Вишня називає його «місцем інтровертів», хоч у кав’ярні важко знайти усамітнення: там чотири з половиною столики і у якості «половини» — підвіконня зі смугастими подушками. Алхімік розстеляє на столику газету, на край ставить шкіряну валізку — з такими уявляєш лікарів у ретро-фільмах. Він скидає пальто на спинку крісла, хоч до вішалки всього три кроки, але алхімікові руки вже спираються у стільницю, а перед ним — Вишня не втримується і вдивляється — перед ним на столі лежить каменюка.
Каменюка, звісно, не входить до переліку заборонених предметів. У кав’ярні прискіпливо ставляться хіба до кровопивць: аби ті потай не проносили свого питва, бо їхні вподобання добре відомі загалові. І як не можеш втриматися — не отримаєш какао з маршмелоу.
До каменюк претензій нема, тож дівчина лише скошує на неї погляд, коли приносить алхімікові каву. Він стиха дякує, але не відзначає аромату ружі, такого густого, що ще трохи — і можна набирати ложкою. Пальці алхіміка — в плямах чорнила. Він стискає ручку із золотим пером, архаїчну, як і валізка, й непрактичну, судячи з кількості плям. Обмальовує каменюку візерунком — на те й розстелив газету. Візерунок губиться на тлі друкованих літер, аж в очах рябить, але Вишня одразу впізнає, що то — чернетка схеми для перетворення. Тож ліпше не нависати над клієнтом, бо в алхімії кожна рисочка важить, кожен натиск пера. Схема потрібна для складних діянь і спрацює вона лиш, як буде бездоганна.
•••
Коли по годині нидіння над каменюкою алхімік приходить розрахуватися, його лице прісне і втомлене. Він дістає картку, але Вишня нагадує про плату алхімією. Адже гість користає з помочі цих стін — тож мусить і сам сприяти колообігові магії. Бо поки магія тут брунькує — вдіяти що-будь незвичне у стінах кав’ярні легше. Кав’ярня од того отримує потік вельми особливих клієнтів, котрий не змивають навіть червневі зливи. А всі, хто потребує підсилення своїх талантів — отримують його тут. Подруги-чародійки у якості плати щотижня поновлюють захисне заклинання, яке працює замість сигналізації. Кровопивці, вдатні до пошуку прихованих скарбів, часом приносять з барахолок найкращі антикварні горнятка. А ще у Вишні є сережки-китички, котрі іноді награють Моцарта, але вона вже не пригадує, хто ними розрахувався. Сама Вишня не знається на жодній магії, але, до подиву родини, вміє бачити її прояви, та ще, з погляду декотрих клієнтів, уміння готувати каву в джезві на пісочку — теж свого роду магічне дійство.
Алхімік на заувагу щодо оплати киває. Рвучко намацує ґудзика під горловиною пальта — і віддирає так само рвучко. Видко, ґудзик був уже добряче розхитаний.
Мідяне кружальце падає алхімікові в долоню. Він накриває його другою рукою: повітря над тильним боком нагрівається, хвиля жару тягнеться догори. Мить — ґудзик щезає, а на його місці тепер лежить дрібна монетка, теж мідяна, лискуча, бездоганно нова. Вона мала би бути гарячою, але шкіра на хлопцевій долоні навіть не зачервонилася.
•••
Коли він приходить наступного разу, знову просить кави з ружовим варенням. Займає той же столик під стіною, так само скидає пальто на спинку крісла та розгортає газету рвучким рухом. І каменюка при ньому, квадратна, висовгана з одного боку — нагадує мимоволі про гербових драконів з відполірованими лусочками.
— До нас рідко приходять на каву у товаристві каменюки, — завважує Вишня, коли ставить перед алхіміком горнятко з кавою.
— То ви просто не знаєте, яке нечуле серце в мого брата, — гмикає він.
— Це ваш брат? — вона вже надумує собі, який експеримент міг завершитися такою бідою, але здогад помилковий:
— Це мій іспит, — гість барабанить пальцями по стільниці. — У тутешній спільноті алхіміків вважають, що набути зрілості можна лише одним шляхом — як у давніх легендах. А у Львові всі легенди набувають власних обрисів. Тож тепер мені слід перетворити камінь бруківки у злиток золота. Що древніша кладка — то краще, тому свою каменюку я видобув у межах Старого Міста. І опісля мушу поставити злиток на полицю над каміном, до колекції од минулих поколінь. Коли зроблю легендарне перетворення, то нарешті зватимуся повноправним львівським алхіміком, гордістю родини та всяке інше.
— А поки що ким ви зветеся? — Вишня чекає якого-будь жарту, але відповідь проста:
— Оксеном, — у імені бряцає метал, акурат на збігові приголосних.
— Тоді, Оксене, бажаю вам успіху, але мушу попередити: у моїй кав’ярні навряд чи буде решта зі злитка магічного золота. Тож придумайте зручніший шлях розрахуватися.
Алхімік киває і, коли приходить до каси, знову крутить в пальцях ґудзика з пальта — комір розстебнутий, нитки висять — він явно не вділяє пальтові уваги, мовби тільки й думає, що про каменюку, загорнуту в газету і заховану до валізки.
Але правило Вишні непорушне: кожен, хто має вміння, платить магією. Адже магії меншає, навіть у пасажах, у найстарішій частині міста. Якщо її меншатиме й далі, хто зна, скільки ще комірчина буде зсередини втричі більша, аніж зовні, хто зна, чи будуть задні двері у повний місяць виводити до набережної Полтви — ріки, котра колись розтинала центральний проспект Львова. І хто зна, як поводитиметься скринька для чайових. Адже зараз у неї завищена чулість до людських проблем і бажання їм помогти.
Вишня не зловживає цим, але знає, що на скриньку можна покластися. Одного разу вона знайшла всередині абрикосовий конфітюр, коли вранці збила баночку і не мала часу піти по новий. Іншого разу, коли вимкнули опалення, у скриньці лежали теплі шкарпетки. А найдужче Вишня тішилася, коли натрапила там на ключа від квартири — акурат, коли згубила свій. Щоправда, скриньці не вистачило хисту, аби відтворити ще ключ від пошти, але Вишня однаково не зазирала туди вже пів року.
Іноді скринька віддає щось гостям кав’ярні, щойно вони закидають туди чайових. Оксен ніколи не робить цього — приловчився розраховувати монетками з ґудзиків, але Вишня мимоволі примічає: алхімік не пришиває собі нових. Що далі, то рідше заговорює, що далі, то довше засиджується. Вона помічає й багато іншого, але найгірше: каменюка не змінюється. Може, вона завелика для початківця. Може, навіть підтримка древніх стін не ладна помогти. Може, легенди алхіміків завищують вимоги — Вишні кортить розпитатися, але вона стримує себе аж до дня, коли Оксен приходить розрахуватись останнім ґудзиком. Він зірвав навіть декоративні, з манжетів і кишень, і з кутиків коміра.
Судячи з виразу Оксенового лиця, каменюка досі не містить ні грама золота й він мовби згинається під її вагою.
Втім, Вишня не встигає озвучити, що має на думці, бо щойно останній ґудзик перетворюється на монетку, скринька для чайових зачинає деренчати, як старий трамвай, що входить в поворот. Кришечка злітає вгору зі звуком хлопавки і зсередини випадає ґудзик — зовсім такий, як і ті, що були на Оксеновому пальті. А тоді ще один. І ще. Вишня тільки й встигає наставити руки, але це не помічне: мідяні ґудзики сиплються зі скриньки, мовби прорвало загату, дзебенять на підлогу, розсипаються на прилавку, втрапляють поміж паркетин, котяться під столики так, що ще одна клієнтка о цій порі, сміхотлива відьма, зойкає і підтягує ноги на крісло. На мить Вишні постає в думках газетний заголовок: «Кав’ярня у центрі Львова загадковим чином зникла під потопом мідяних ґудзиків».
Проте так само раптово, як цей потоп почався, він і уривається. Скринька жбурляє назовні останнього ґудзика, хряскає наостанок кришечкою і по тому затихає.
— Матко бозка, панусю Вишне, давайте я ліпше завтра зайду, — здіймається з місця відьма. — Кавцю на мій рахунок, будьте добрі, запишіть! А я завтра за неї оддам зілля од мігрені, свіженьке!..
Вона дзенькає дверима — Вишня не встигає навіть відповісти. Ще силкується втримати в руках ґудзики, але вони всюди, куди можна закотитися.
— Ну, пане алхіміку, — вона повертається, аби засвідчити, що попри найвиразніші брови, він має ще й найвиразніші очі, повні подиву. — Схоже, це все для вас. Скринька примітила, що ваше пальто потребує трохи ремонту. І я примітила. Чи ви самі того не бачили?
— Та бачив, — зізнається він і морщить перенісся, поки пальці тягнуться до обвислих ниток на пальті і смикають їх. — Але це другорядне. Найперше — мушу витворити золото.
Видко, зізнання дається йому нелегко, та Вишні страшне хочеться розірвати замкнене коло й вона посміхається:
— Застібати пальто в холоднечу — другорядне? Так ви можете вирішити, що й кава з ружею — другорядне. І красивий вид за вікном, щойно злива вигасла. Але коли це все додає радості чи зручності — чим воно менш вагоме?.. Так, тримайте-но ваш дарунок.
Оксен слухняно підставляє долоні човником: Вишня пересипає туди ґудзики, й знагла займається сміхом од вибрику скриньки.
Алхімік відступає на крок, сконцентрований на тому, аби не розсипати мідних кружалець.
Вишня не помічає миті, коли він зачіпає ліктем горнята на прилавку, наскладані одне на одне у кілька рядів. Це лише у кіно такі миті заповільнені, а в житті все діється швидко і за порухом Оксена вже лунає хрускіт порцеляни, ноктюрнально-приречений, бо до нього ніколи не звикнеш. Хрускіт, дзенькіт, блискіт білобоких уламків і момент застиглості — коли тіло інстинктивно завмирає, аби не завдати ще більшої шкоди неуважним рухом.
Пів хвилини тому горнят була ціла гора. Тепер — ціла гора брухту, барвистого й безладного.
— Я… я усе відшкодую, — алхімік першим виривається із застиглого стану, похапцем присідає над побитими черепками, на котрих блискає золочена облямівка чи пелюстки мальованих квітів. — Дайте мені трохи часу — всі полагоджу…
Поки він перебирає відбиті вушка, у думках Вишні швидко пролітає усе, що вона знає про алхіміків. Перетворювати каміння у золото — так. Працювати з металами — так. Пантрувати непрактичні традиції, як-от носити з собою шмат бруківки — так. Але ніде помежи історій про алюміній, золото, тиглі, чорнильні схеми й давні родини — ніде нема полиску порцеляни.
— А ви умієте їх лагодити? Алхімією? — уточняє вона.
— Так. Хоч це незвичний талант, — тон Оксена безрадісний, пальці блукають по уламках, ніби він подумки говорить з ними. — Дайте покажу… — на пів слові знайомий жар шириться — і уламки спершу бряжчать, тоді тягнуться одне до одного, як намагнічені, тоді хрускотять, прилаштовуючись поруч, поки під Оксеновою долонею не вистигає перше горнятко — бездоганно ціле.
— Отак, — знічено примовляє він, мовби це забавка, не варта уваги, пересічна і проста. Ще й робить він це без найменшої схеми.
Вишня підхоплює полагоджене горня і крутить у руках: не видно ні тріщинки, ні стику шматочків, візерунок неперервний.
— Але це ж винятково! —— вона не криє захвату й ідея визріває миттю: — Слухайте, Оксене: пропоную вам більше не дерти з одежі ґудзики, бо застудитеся з тією погодою. Натомість будете розплачуватися лагодженням порцеляни. Знаєте, скільки її в мене б’ється? Та я з дня відкриття найбільше втратила на битому посуді!
— Але мені треба показати висококласну алхімію, — нудить Оксен. — У нас в родині я один досі не створив свого золота. Брат на рік старший — а впорався ще два літа тому…
— Простіть мені аматорську заувагу, та з погляду власниці кав’ярні — уміння лагодити порцеляну корисніше. Золото із бруківки — самі ж казали — вміють усі. А порцеляна тільки вас слухає. І нагадайте, що ви потім із тим золотом робите?
— Воно стоїть на камінній плиті, вдома. Традиція.
— Ну бачите. А ваш талант може щонайменше оплатити каву.
— Ви дійсно так думаєте?
— Це моя кав’ярня. І я дійсно можу вирішувати, яку плату приймати.
— Ні, я маю на увазі… — Оксен не договорює, та голос звучить так, мовби до цього йому років двадцять твердили, що сенс у житті має лише злиток золота на полиці над каміном.
— Так. Я дійсно думаю, що у вас крутезний талант, — Вишня відповідає на невисловлене питання. — І вам не обов’язково бути таким, як попередні покоління львівських алхіміків, аби стати важливим та успішним. Повірте моєму досвідові: кажу це як перша у своїй родині власниця магічної кав’ярні.
І тут же думає: нащо так втрутилася в чужі справи, нащо бурхливо зреагувала. Думає: він більше не прийде. Бо по збентеженій розмові Оксен напихає собі повні кишені ґудзиків, лагодить ще кілька горнят і йде геть.
Але за тиждень він неждано повертається з усіма нашитими ґудзиками і по-змовницьки перехиляється через прилавок, аби спитати, чи є вже достатньо битого посуду на оплату однієї кави.
— Звісно, — відповідає Вишня і найбільш елегантним рухом зіштовхує цілу гору тарілочок на кахляну долівку. — Кава з ружовим варенням, так? І спробуйте ще наші новенькі мадленки! — вони мигцем зиркає на побитий посуд і прикидає, що за цю роботу Оксен може розраховувати щонайменше на три.
Наступного разу алхімік завважує, що квітневі хуртовини — це по-своєму чарівно, але він, як виявилося, може трохи вплинути на віконні шибки.
— Звісно! — погоджується Вишня і дає дозвіл на експерименти з шибками.
Тому над вечір праве вікно набуває нових якостей: під певним кутом із нього завжди видніється веселка. Навіть у завірюху.
Іншого разу кахлі на підлозі починають змінювати візерунки, коли хтось ступає на них: виверти листя й квітів злегка хвилюються, але коли хтось зайде з дощу й збризне воду з парасольки, то візерунки розбігаються вусібіч.
Потім Оксен приладжує полицю в комірчині: та підсвічує потрібні слоїки чи бляшанки, коли Вишня зазирає всередину.
— Ну як? Що ти думаєш? — Оксен запитує це про кожну нову вигадку, про кожну спробу вийти за межі звиклого алхімічного знання.
Вишні подобається, коли він запитує: нові ідеї йдуть у парі з посмішкою, вельми красивою посмішкою, як виявляється згодом, коли поміж незліченними кавами розмови довшають, а дрібниці виразнішають: он як він клацає пальцями, поки намацує ідею, он як впирається руками в боки, задоволений результатом, але забуває про пальці в чорнилі і залишає на пальті нові плями, не ладний зважати водночас на алхімію та на світ навколо.
Ще Вишні подобається, що це її кав’ярня. І тому можна що завгодно.
Навіть взяти одного дня злощасну каменюку, котру Оксен зоставив у комірчині, аби не носити з собою. І вкинути її до скриньки для чайових, аби дізнатися, що з того вийде. І здивуватися, що скринька у відповідь радісно подзенькує кришечкою, мовби тільки цього вона й чекала. І налаштуватися на вигадливий сюрприз, але дістати натомість ще одну баночку ружового варення, дуже вчасну — попередня скінчилося. А далі піти гріти кавомашину, бо натяк зрозумілий, бо нема нічого ліпшого від ароматного горнятка вранці. І врешті: якщо людина замовляє каву з ружовим варенням, то спільна тема до розмови теж знайдеться.
